Посвячення на пасторство

 

В січні 2021 року наша церква пережила знаменну подію —   посвячення на пасторство  Віктора Петрова у зв’язку з виходом на пенсію Сергія Анатолійовича Туркача. Насправді ця подія веде за собою  закінчення певного етапу  життя нашої  церковної  громади  і  початок  нового.

 

 

 

 

Туркач Сергій Анатолійович  був  пастором  церкви «Голгофа»  з  11.02.2001р.  —  майже  20  років. В  своєму  слові, зверненому   до  церкви, Сергій  Анатолійович  відзначив:

«Користуючись нагодою, хочу подякувати.

По-перше, подякувати Богові і поклонитися Йому — Тому, Хто дав життя і подбав про те, щоб в свій час через батьків, родичів і хороших друзів я більше дізнався про Нього і пізнав Його як Творця і люблячого Спасителя через Ісуса Христа.

Особлива подяка дружині — за те, що була надійною підтримкою в служінні, особливо у важкі часи.

Дякую Богові і за дітей, які розуміли мене і реально, відповідально допомагали в служінні.

Вдячний за друзів юності, які багато в чому допомогли у формуванні моїх відносин з Богом. Деякі з них до цих пір залишаються вірними друзями.

Я не відразу усвідомив своє місце і призначення, але Бог заздалегідь готував мене до пасторського служіння. Це стало зрозуміло пізніше.

Через мого друга і брата Синього Євгена Павловича на початку 90-х Бог послав мене вчитися в християнський навчальний заклад — Міжнародний інститут ТСМ. Час навчання став великим благословенням. У моєму розумі, серці і дусі відбувалися глибокі, часом болісні зміни. Спілкування з вірними присвяченими Божими служителями, знайомство з братами і сестрами Заходу і Сходу навчили приймати людей і значно розширили моє серце.

Багато чому Бог навчив мене і через служіння в Таврійському християнському інституті.

… Десь на першому або на початку другого року пасторського служіння в церкві я дуже чітко почув запитання Бога: «Чи знаєш ти своє призначення в цій церкві?» Я сказав в серці: «Скажи, Господи!» І Він показав. Я зрозумів, що для кожного важливого етапу в житті церкви Бог ставить Свого служителя. Мій дідусь Костянтин Логвинович Колибабчук служив в довоєнний і післявоєнний час, Федір Іванович Бойко — в складні радянські часи 50-х-70-х; Іван Герасимович Цуман — в 80-е-90-е, коли прийшла свобода для церкви і почалося служіння благовістя в тюрмах, по селах, і особливої ​​його роллю стала будівництво будинку молитви. А тепер настало 21 століття … Століття неминучих змін.

Тільки той, хто довго перебував у церкві, що має столітню історію, може зрозуміти, чого це коштує: зробити щось в церкві по-іншому, по-новому. Важливо відзначити, що нововведення не були самоціллю. Хоча зміни і неминучі, треба розуміти, що є головні, непорушні, справжні Божі цінності і заповіді, їх треба зберігати і по ним жити. Але речі другорядні (форму богослужіння, кількість пісень і т.п.), можна, а іноді навіть необхідно змінювати.

Різні люди по-різному реагують на зміни. Тому важливо було створити атмосферу взаємної прийняття між поколіннями. Дуже вдячний Богу, Який зберіг в церкві «єдність духу в союзі миру» (Еф.4: 3). Дякую молодим за старання, спасибі старшим за терпіння. Пам’ятаю дуже цінний момент, коли підлітки і молодь літнім людям, ветеранам церкви подарували квіти, і зал «розцвів» червоними гвоздиками. А головне — щирими посмішками, посмішками, посмішками …

Іншою важливою метою було зберегти і розвинути молодіжне служіння в церкві. І я дуже радий, що на нашому «Килими» збирається чудова молодь для радісного спілкування, прославлення Господа, для роздумів над Божим Словом, і що на ці зустрічі приходить чимало нових молодих людей!

Через Денний дитячий центр Бог послав нас служити важким дітям зі складних сімей. Слава Богу за Ірину та вірних її помічників.

Особливе місце в моєму серці має сім’я Васильєвих, яку Бог подарував нашій церкві. Навіть багатодітним батькам важко до кінця зрозуміти, які особливі переживання відчувають Олександр і Олена, піклуючись про десяти дорогоцінних душах, даних ним Богом на короткий відповідальний час. Це ОСОБЛИВІ ДУШІ, це ОСОБЛИВА СІМ’Я! Вони потребують нашої підтримки і молитві.

Був ще один важливий пункт в тому баченні, яке дав мені Бог — богоугодна церковне керівництво.

Тому з вірними братами, які завжди були поруч, і разом з усією церквою ми, керуючись Письмом, здійснюючи пости і молитви, провівши молитовні зустрічі з кандидатами і їх дружинами, побачили (знайшли) нашу Раду церкви «Голгофа»!

У якийсь момент Бог дав мені розуміння, що прийшла пора передати пасторське служіння іншому, наступному служителю …

Я щиро радий, що ним став Віктор Петров. Молюся про нього, о його дружині і родині.

Я знаю, що дивовижний Бог чудесним чином дає Свою мудрість і силу робити те, що Йому до вподоби, і на що я сам як людина був абсолютно не здатний!

Йому слава!

Сподіваюся, що Бог проведе по життю і далі.

Моліться, будь ласка, про нас»

 

Чи  вдалося   досягти  цих  цілей  —  зберегти  молодь  в   нашій  церкві  та    налагодити  в  громаді   стосунки  довіри, любові  і  взаємного  прийняття  — Сергію  Анатолійовичу, можна  судити  з    відгуків  та  подяк, які  ми  почули  від  членів  церкви.

 

Ольга Василівна Степанова:

           «Сергій Анатолійович  для  мене  завжди  був  прикладом  вірності  Богу. Про це свідчить багато фактів  його життя, відомих  мені, наприклад: як він  відмовився  говорити, що вимагає науковий атеїзм,  на  державному іспиті, тим самим позбувши себе можливості  отримати диплом про вищу освіту після п’яти років навчання в інституті; коли був конфлікт в нашій церкві, Сергій Туркач, здавалося б, такий тихий і лагідний молодий брат, не побоявся  сказати на загальному зібранні  правду  про  одного з дияконів, пов’язаного з КДБ  і  погрожувавшого «повісити замок на церкву». Він не прагнув влади в церкві, не мав пасторських амбіцій.

Пам’ятаю, що був абсолютно спокійний  під час виборів пастора, коли він був одним з кандидатів. Але сприйняв те, що його обрали, як Божу волю, і максимально, скільки міг і розумів, намагався бути вірним  в цьому служінні. Він все робив дуже старанно, «як для Господа», виказуючи цим глибоку повагу до Бога. І синам своїм Сергій Анатолійович передав  цю рису – дуже серйозне, відповідальне ставлення до  служіння в церкві – не аби як, а як найкраще.

Я  вважаю, що Сергій Анатолійович має дар зцілення. Багато разів запрошувала його  для молитви, коли в мого тата була висока температура при важкій інфекції і неможливості приймати антибіотики. І після молитви температура знижувалася! Знаю, що він молився над невіруючим паралізованим – і той піднявся, видужав!

Я дуже вдячна йому за душопікунство, яке  він  здійснював зі  мною  з  терпінням  і сталістю. Бог говорив через  нього  до  мене  часто – і в  особистому спілкуванні, і в проповідях.

Велика подяка Вам, наш дорогий пасторе! Надіємось, що Ви нас не залишите, і  продовжите  свою  допомогу в душопікунстві і духовному зростанні нашої  церкви!»

Галина Сирота:

       «Все в нашому житті досягає кінця. Ось і в житті нашої церкви  сталася подія, яка змушує  мене ніби підвести рису під певним періодом життя. Що особливого було для мене в цьому періоді, за що маю дякувати Богові, що згадаю з вдячністю до  нашого пастора – Сергія Анатолійовича?

Дуже вдячна, що він був авторитетом  для  моїх  дітей, особливо в тому, в чому я сама не могла  бути  прикладом. Дякую  Вам, Сергію Анатолійовичу, за те, що  мали  гарний  вплив  на  духовне  становлення моїх  дітей!

А ще – дуже  вдячна  за  те, що  годував  нас  дуже  смачною  та  споживною  духовною  їжею. Пам’ятаю (таке було не раз), як  його  проповіді  відповідали  на  ті  запитання, які  я  ставила  Богові, при  чому  це  траплялося  дивовижно  скоро. Згадую, як це мене  надихало  та  наповнювало  радістю! Тому, хочу  подякувати  Сергію  Анатолійовичу  за  те, що  був  слухняний  Духу Святому, передавав  нам  Його  слово.»

Ірина Саражин:

          «Мені здається, що Сергій  Анатолійович  має  особливий  талант  проникнення  в  людську  душу, глибоке  розуміння  її. Подобалось  спостерігати  прояви  цього  таланту  особливо  під  час  служінь  поховання. Мене  завжди  дивувало, як  він, що народився  і  все  життя  провів  в  християнському  оточенні, може  знати, що  болить  людині, яка прийшла  до  Христа  в  зрілому  віці, по  вінця  «вкусивши»  гріха. Більше  того, він  розуміє  і  по-справжньому  співчуває тим, кого  ми  звикли  називати  «невіруючими».

А ще, Сергій  Анатолійович  для  мене —  взірець  втілення  біблійного  принципу  поведінки, наведеному в Як.1:19-20: «Отож, мої  брати  любі, нехай буде  кожна  людина  швидка  послухати, забарна говорити, повільна на гнів. Бо гнів людський не чинить правди Божої».

Я  завжди  захоплювалася  проповідями  Сергія Анатолійовича. Це – диво, але  дуже  часто  його  проповіді   були  для  мене  голосом  Самого  Бога, зверненим  вчасно  особисто  до  мене. Тому  я  дуже  сподіваюся, що  тепер, маючи  більше  часу, Сергій  Анатолійович  присвятить  себе   на  розвиток  саме  цього  таланту, безумовно  даного  йому  Духом  Святим,  і  ми  матимемо  можливість  почути  ще  багато  його  проповідей  в  нашій  церкві!»

Наталка Руденко:

        «Дорогий Сергій Анатолійович! Щиро вдячна Вам за те, що  заступились  за  мене  в  певних  обставинах, благословляли, підтримували, пам’ятали, давали мудрі поради, дарували теплі і добрі слова. Назавжди залишиться в моїй пам’яті і серці, як Ви зустрічали мене з Непалу, — так тепло, як батько, а не як пастор! Нехай Ви і вся Ваша родина  служить Господу у вірності і правді  до кінця! Мудрості, охорони, міцного Божого керівництва, помазання і ведення  протягом  усього  Вашого  життя!»

 

На  наше  прохання  наш  новий  пастор, Віктор Миколайович Петров, розповів  про  себе:

        «Народився 15 листопада 1976 року в Донецьку в звичайній шахтарській сім’ї, де про Бога ніхто нічого не знав. Школа, училище, армія, і ось — моя черга заробляти свій шматок хліба у вугільній промисловості.

        У 1997 році у нас в мікрорайоні з’явилися віруючі, поставили величезний намет і говорили про Бога протягом тижня. В останній день був заклик до молитви, на який я відповів: ,, Прости мене Господи, і зміни моє серце «. І ось в 21 рік почався новий етап під назвою ,, Довірся Богові «. 1998- одруження, хрещення, 1999 — посвячення на дияконське  служіння, початок батьківства. 1998-2014- життя, служіння і пізнання Бога в церкві Воскресіння (м.Донецьк).

           До 2014 року Бог вчив, виховував і зміцнював. І ось прийшов той момент, коли знадобилася міцність духу, щоб прийняти доленосне рішення — залишити рідне місто через військові  діЇ, переїхавши в Херсон.  У 2015 визначилися з церквою, в якій почався черговий етап формування мене як особистості. Брався за різні види  служінь, зупинився на розвитку домашньої групи.

          В 2018- був заклик взятися за велику відповідальність, 2019- церковна рада,2021 рік — посвячення на пасторське служіння в церкві Голгофа.

  Бачення як пастора приховано в самому простому — знати те, що

 хоче від нас Бог: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою.» (Івана 13: 35). Так що мета моя —  щоб церква зростала  саме в таких відносинах. Для цього є багато інструментів: домашні групи, взаємна підтримка і допомога один одному, спільна праця і відпочинок. В  таких  стосунках  з’являється довіра і любов до ближнього.  І тоді Євангеліє буде сприйматися людьми, як в першому столітті, — воно буде бажане»

Добавить комментарий